Немирні методи проти мирних зібрань: останні тенденції судової практики

Немирні методи проти мирних зібрань: останні тенденції судової практики

Минулого року в Україні спостерігалося зростання суспільного невдоволення. Студентські мітинги, протестні заходи політичного характеру, пікети за участю чорнобильців, афганців, дітей війни. Це далеко не весь перелік проявів громадського невдоволення, що охопили більшість регіонів України у 2011 році.

Зі свого боку, влада на всіх рівнях намагається всіляко перешкоджати таким явищам. У минулому році адміністративні суди майже стовідсотково задовольняли звернення органів влади щодо обмеження прав громадян мирно збиратися, продовживши тенденцію позаминулого року.

Порядок проведення таких зібрань визначено у ст. 39 Основного Закону. Також це право гарантує стаття 11 Європейської конвенції з прав людини. На жаль, українські суди ігнорують міжнародні акти, в яких тлумачиться поняття мирних зібрань. При цьому, у вітчизняному законодавстві, окрім Конституції, відсутні детальні положення із цього питання.

На сьогодні існує низка формальних підстав, з яких суди, всупереч Основному Закону, забороняють громадянам мирно висловлювати власні погляди. Серед основних причин заборон: порушення термінів подання повідомлення про проведення акції, проведення контрдемонстрацій, офіційних чи інших заходів, перебування в місті іноземної делегації тощо.

Однак за Конституцією єдиною підставою для заборони мирного зібрання є визнання судом факту, що такий захід несе загрозу національній безпеці і громадському порядку і може спричинити шкоду життю та здоров‘ю громадян або створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів в ході акції.

Практика адміністративних судів із цього питання за минулий рік вражає “винахідливістю” суддів у прагненні заборонити мирні зібрання і задовольнити вимоги органів влади.

Територіальний аспект

Судові справи щодо встановлення обмежень у проведенні мирних зібрань представлені у регіонах України нерівномірно.

Так, у Волинській, Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Кіровоградській та Чернігівській областях кількість таких справ незначна або вони взагалі відсутні. Протилежна картина спостерігається у Дніпропетровській, Запорізькій та Херсонській областях, Автономній Республіці Крим, Києві і Севастополі. При цьому у столиці та Криму чисельність судових постанов щодо заборони мирних зібрань є найбільшою.

Цікавим фактом є те, що кількість судових втручань і, як наслідок, заборона мирно збиратися є найбільшою в тих регіонах, де органи місцевого самоврядування керуються своїми ж локальними актами. Останніми визначено порядок реалізації права на мітинги: строки сповіщення органів влади про проведення, вимоги до такого сповіщення, місця для проведення зібрань тощо. Такий “порядок” фактично обмежує конституційні свободи громадян.

Щоправда, у минулому році подібні локальні положення у Чернівцях та Сімферополі були оскаржені та скасовані в судовому порядку, як такі, що прийняті із перевищенням компетенції та порушують свободу зібрань.

Соціальні протести і тероризм від влади

Пенсійна реформа разом із урізанням низки соціальних пільг призвели до масових хвиль протестів. Основними їх учасниками стали чорнобильці, афганці та діти війни. В цій ситуації адміністративні суди наростили практику необґрунтованих заборон на проведення мітингів.

Так, Харківський окружний адмінсуд заборонив безстрокову акцію протесту, пояснивши це тим, що акція не узгоджується “із інтересами мешканців територіальної громади міста Харкова, які не беруть участі в цьому заході в частині реалізації права на розумно безперешкодне пересування містом під час користування транспортом”.

Але ухвалення такого рішення адмінсудом в Харкові прямо суперечить міжнародним стандартам. Зокрема, Європейський суд з прав людини в одній зі справ ухвалив таке рішення: “будь-яка демонстрація в громадському місці неминуче до певної міри порушує загальний перебіг життя … і органам влади слід проявити певну терпимість відносно мирних зібрань».

Крім того, із забороною проводити соціальні виступи висловлювали солідарність й суди апеляційної інстанції. Так, Київський апеляційний адміністративний суд підтримав позицію окружного суду щодо заборони мирних зібрань, мотивуючи це тим, що “неналежна організація громадського порядку може призвести до порушення прав та свобод громадян, а також, заподіти шкоди життю та здоров’ю людей, що можуть знаходитись у місці масового заходу”. Таким обґрунтуванням суд фактично визнав нездатність органів внутрішніх справ забезпечувати громадський порядок, хоча це їхній прямий обов’язок, а не обов’язок організаторів мирного зібрання.

Минулого року вперше в судовій практиці за часів незалежності суд заборонив мирні зібрання через загрозу терористичного акту. У листопаді Донецький окружний адміністративний суд ухвалив рішення щодо заборони, аргументуючи це тим, що останнім часом в Запоріжжі, Харкові та Дніпропетровську мали місце вибухи. При цьому, судову постанову було виконано лише через 4 дні після її оприлюднення, а не в день гіпотетичної загрози.

Вперше під час розгону пікету органами влади загинула літня людина. Попри небезпеку вибухів, це не завадило проведенню футбольного матчу, який безперешкодно відвідали тисячі вболівальників, що значно перевищило кількість протестуючих.

До всього, реальність самої загрози так і не було доведено. Не виключено, що її «створили» самі органи влади для розгону пікетів. Слід додати, що згодом, Донецький окружний адміністративний суд виніс ще дві аналогічні постанови щодо заборони мирних зібрань. При цьому судді посилались на порушену раніше кримінальну справу за фактом загрози теракту.

Радянська практика і паростки справедливості

Суттєва проблема також полягає в тому, що Вищий адміністративний суд, так само як і суди нижчих інстанції при ухваленні своїх рішень керуються законодавчою базою ще радянських часів. Зокрема, Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” від 28 липня 1988 року, а також постановою Верховної Ради УРСР “Про невідкладні заходи по зміцненню законності і правопорядку в республіці” від 29 листопада 1990 року.

Наприклад, в одній з ухвал Вищий адмінсуд зазначив: “Відповідно до положення пункту шостого Указу № 9306-ХІ виконавчий комітет Ради народних депутатів забороняє збори, мітинг, вуличний похід або демонстрацію, якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР (!), конституціям союзних і автономних республік або загрожує громадському порядку і безпеці громадян”. Це саме та частина Указу, яка викликає найбільший дисонанс із Конституцією України.

Зазначені акти і прийняті на їх основі рішення органів місцевого самоврядування не можуть застосовуватись, оскільки суперечать Конституції України.

Слід зазначити й той факт, що із восьми ухвал Вищого адміністративного суду в минулому році, жодна зі скарг організаторів мирних зібрань задоволена так і не була.

Щодо інших випадків із рішеннями судів, які заслуговують на увагу. У 2011 році Київський окружний адміністративний суд заборонив журналістам проводити мирну демонстрацію у селищі Нові Петрівці, де розташоване помешкання Президента, відоме як Межигір’я. У цьому випадку доволі оригінальним виглядало пояснення суду: “не дотриманий необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів мешканців села і іншого населення…”.

Згодом, Київський апеляційний адміністративний суд скасував таке рішення, наголосивши, що “саме по собі проведення мирної акції на вулицях з житловими будинками не є свідченням того, що права, свободи та інтереси мешканців села будуть порушені”.

Також гідною для наслідування є позиція Окружного адміністративного суду Криму, який відмовився забороняти проведення контрдемонстрації: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право на мирні заходи не може бути обмежене у випадку наявності іншої групи людей, які мають альтернативні погляди, ніж організатори мирного заходу. В таких випадках влада має не забороняти запланований захід, але забезпечити реалізацію права на проведення також і альтернативного зібрання та охорону громадського порядку відносно усіх учасників».

На жаль, приклади позитивної практики судів, яка враховує вимоги Конституції і міжнародних документів, можна перерахувати на пальцях однієї руки, тоді як прикладів протилежних рішень – сотні.

Посилення практики заборон мирних зібрань у 2011 р. не лише засвідчує нехтування судами конституційними правами людини і відповідними міжнародними стандартами, а й підштовхує до думки, що це робиться свідомо, на догоду політичним інтересам. Такий прояв залежності суддів від влади підриває легітимність судової влади в очах суспільства.

Це підштовхує громадян до ігнорування судових рішень, як це влада робить по відношенню до них, не виконуючи рішення судів про перерахунок пенсії та соціальних виплат.

Суди застосовують акти законодавства Радянського Союзу і підзаконні акти органів місцевого самоврядування, які обмежують конституційне право на мирні зібрання. Цьому сприяє й відсутність спеціального закону, який відповідав би міжнародним стандартам.

Така тенденція спричиняє загрозу свободі висловлювань громадян та фундаментальному праву захищати свою позицію усіма законними методами.

Роман Куйбіда, Максим Середа, Центр політико-правових реформ

http://human-rights.unian.net/ukr/detail/197285

Коментарі:

Створено і підтримується ІПЦ НАШЕ ПРАВО.
(c) 2006 - 2017 р.

bigmir)net TOP 100